Blogs DHNET.BE
DHNET.BE | Créer un Blog | Avertir le modérateur

14/05/2011

Poètes d'Europe : Dmytro Tchystiak (Ukraine)

Dmytro Tchystiak 120.jpgDmytro Tchystiak est né à Kiev (Ukraine) en août 1987. Poète, nouvelliste, traducteur littéraire (Maeterlinck, Yourcenar, Bonnefoy, entre autres), critique littéraire et linguiste. Après les études de philologie romane à l’Université Taras Chevtchenko de Kiev, il y prépare un doctorat sur Maeterlinck tout en y enseignant le français et la théorie de la traduction. Lauréat des nombreux prix littéraires pour sa poésie et sa prose, dont PIJA en 2008, Oles’Hontchar en 2010. Ses ouvrages ont paru en Allemagne, en Arménie, en Belgique, aux États-Unis, en France et en Suisse. Membre de l’Union nationale des Ecrivains d’Ukraine.

Дмитро Чистяк народився у Києві у серпні 1987 р. Поет, новеліст, перекладач художньої літератури (з останнього – М.Метерлінк, М.Юрсенар, І.Бонфуа), літературний критик, одне слово – філолог. Асистент і аспірант кафедри французької філології Інституту філології при КНУ ім. Тараса Шевченка. Лауреат багатьох усеукраїнських і міжнародних літературних премій, серед яких – PIJA-2008 і Премія імені О.Гончара (2010). Твори виходили друком у Бельгії, Вірменії, Німеччині, США, Франції та Швейцарії. Член Національної спілки письменників України.

 

Traduction de l’auteur

 

Montagnes

 

vois c’est le glaive qui profère la rivière du feu

vers ces ondines enflammées et l’envol des figures orphélines

l’aigle d’armoise trinité de la rose en accords

clairs à la main enchantée où le sang rejaillit tel un rire

à renverser les collines vers les mers desséchées

onde après onde les monts se retrouvent en chantant

ciel après ciel se retrouvent dans ta voix ineffable

morne oiseau ignorant tes clartés éclatées

 

II

 

mais aux confins de ces lunes moroses aux brouillards flamboyants

dans le reflet d’une journée en allée vers l’amen de la source

ombres des pierres tracassant l’eau bleutée ces clochettes

écarlates ces chevaux écarlates à l’envol sur les pousses

premières de blancheur tout déchire ton regard comme une foudre

ô miroitement souterrain comme une lame de rayons entamant

thrènes pour un monde en allée ces fleurs mordorées

ont tissé voix cloche à cloche oh ! si loin !

cloche à cloche ! ou une faux aux collines sous peu enneigées

par un matin chaud d’enfer la rosée triomphante de nuit

la lumière si première est tombée et tu trembles de chœurs

à la source une faible vapeur scintillante et la faux terrassant

la clarté cloche à cloche à ta bouche florissant de quel cri

tout-puissant il te fauche ! il te fauche ! et pourtant

ce regard de bleuet en allée vers le ciel de ce corps vaporeux

à la faux et ces cloches à l’église aux villages des vents

un regard embrassant tout un ciel puis la cloche qui tinte

suspendue et le sang est tombé de la main du faucheur

goutte à goutte sur les pousses si blanches oh ! quel cri tout-puissant l’a fauché sans faucher le regard amoureux oh ! collines

corps à perte de vue blancs si blancs et la cloche appelant

tout un monde vers le bleu du regard éclatant ô mon frère

de passage aux clartés tu me voiles de joie à ta lame de faux

d’un amour à renaître dis-moi si ton chant a duré par la plaie

au regard amoureux mais l’éclat a viré en argent et

les fleurs écarlates ont tremblé crépuscule et ces cloches d’église

te rappellent au portail de ta nuit

 

rien qu’une lame de lumière a suffi

et la voix retrouvée

III

 

déjà le temps est vert déjà la terre

t’appelle sans une issue aux retrouvailles

mais point de deuils où la journée tomba

ces pierres murmurent encore du chant de source

et ces racines qui tremblent de feuillage

sans une issue aussi aux retrouvailles

 

apporte ce songe des pierres des eaux et d’or

aux grands soleils couchés à transparaître

de pleurs de lune encore si ces vergers

paroles troubles cloches à l’unisson

ne sont que songes la terre brûlant de naître

vers les hauteurs

 

горнє

 

I

зрине з меча на розвидень ріка золота

в мерехті білих ундин і в орфеєвім леті на водах

трійцею руж полиновим розкриллям орла

тчеться і тчеться рука ув оберненні божім

кров мою сміхом одмарює море за морем

хвиля за хвилею гори горять і говорять

небо за небом але у ясі неодмінній

тихе пташа повертайся вертайся вертай

 

II

там де зійшовся холодний туман із оглушливим блиском дня криком ріки і камінною тінню на водах там де дзвіночки лілові і коні лілові злітались у сплеск перший ромашковий вицвіт і все! громом! огромом! тільки земля проти ночі палає крізь кригу теплом неохопним ніби зсередини променем ріже і вже поминальну тужбу навзаходи світові тче золотою а птаха все квилить і хвилить оздобу лілову і ріже ріже тихеньке подзвіння ніби хтось косить незбутню траву узимі ранком високої спеки а ще ж непекельно ще росяні трави яса так ніби вперше рекла слово облетом на землю і озираєшся понад рікою на хори косить і косить а ніби нікого випари тіні туману й одміни вихльостом ріжуть і дзвонять! і дзвонять! а дихання часте квітне в обличчя холодною м’ятою Господи крику якого! косить і косить а високо квітне блакитний погляд із тіла імлистого прозір укляк і не може ніяк надивитись на чудо а дзвонить уже над церковцею там угорі за селитьбами вітру туди погляд лиш марева долинає на дзвоні останньому кров із грудей рветься на сині волошки на сині крапля за краплею тільки ж не чує а прозором вись виціловує Господи крику якого уже не волошки тіла без кінця білі-пребілі і падає падає дзвін мов накликає а мева до сині до сині прозором тихий герою з отих що виводять у край животворний там де лиш літо високе з любові з любові спів у полях не заходить на вістрі коси брате речи! вже світло на синяву сходить зі срібла в лілове ніби з волошки зринаєш у вечір у дзвони сільської церковці і догори, догори прозори правдять надію все тільки поруч і сад зацвітає на крайці темрявій дзвони церковці

 

ударили в біле й лілове і повертається

край повертається край

 

III

уже зелені падоли, уже земля

тобі затерпла неодмінно

лиш не жалобою на схилку дня

найменший камінь зазвучав ручайно

а голос кореневий забринів

у листі і в тобі непроминально

 

цей сон камінний водний золотий

візьми зі згаслих сонць у переходи

і ним речи у місячні краї

хай маревом лягли ясні сади

живі слова і тихі благовісти

що розвертають окрик догори

Les commentaires sont fermés.